Справжня освіта ґрунтується на комунікації цінностей, а не нав’язуванні молодій людині рамок штивної ідентичності. Освіта передбачає поцінування і живий досвід гостинності, солідарності, дружби, емпатії і співчуття, краси і інших життєдайних цінностей. Така особа спроможна на діалог у правді, красі та добрі, переступати межі набутої ідентичності та впізнавати в інших своїх братів і сестер, незважаючи на їхнє етнічне походження, національність, соціальну роль, майновий стан, мову, релігію, стать та інші відмінності.
В такому освітньому середовищі молода людина здатна усвідомити не тільки те, що і як вона повинна робити у суспільстві, а й знаходить відповідь на питання чому. Слід звернути увагу на засадничу відмінність між двома підходами до базової навчальної настанови. Є постмодерністська педагогіка», яка сповідує ціннісно-нейтральний підхід і одним з найбільш продуктивних способів інтелектуального спілкування вважає іронію і гру. Це нібито дозволяє зберегти здорову критичну дистанцію зі змістом навчання і особою викладача, демократизувати стосунки, уникнути інфантильного підпорядкування його авторитету.
Тіньовою стороною медалі є поширення саркастичного ставлення до змісту навчання, небезпека зарозумілості та зверхнього ставлення до текстів і їх авторів. І, що найгірше, втрата спроможності вільного від упереджень сприйняття цих текстів і висловлених в них ідей, без чого, наприклад, неможлива будь-яка серйозна праця з джерелами. «Класична установка» шанує текст і його автора. Якщо хтось прагне чогось навчитися, має прислухатися до мотто Сократа «Я знаю, що я нічого не знаю». Без такої настанови пошанування є ризик, що молода людина може втратити здатність набувати переконання, досвідчувати причетність, приналежність і вкорінення, а відтак долати анонімність, і зрештою знаходити відповідь на питання «чому» — а це засадничі речі для досягнення інтелектуальної і людської зрілості. Так молода людина зможе відчути себе в центрі навчального процесу як його ціль, а не засіб.
Одним з ключових завдань освітнього процесу є також відкривати перед молодою людиною перспективу спільного добра. Що її взаємодія зі світом не зводиться до захисту її приватних інтересів, самозбереження і самовиживання, утилітарного використання чи корисливого отримання задоволення. Світ є більшим за проекцію мого дорогоцінного «Я».
Девід Брукс у книзі «ДНК особистості» змальовує перехід від культури скромності до культури «Великого Я», від культури, що спонукає нас ставитися до себе скромно чи навіть забувати про себе заради вищої цілі - до культури, що заохочує людей вважати себе пупом Землі та центром Всесвіту. В одній парадигмі нас запрошують бути «більш скептичними до власних бажань, краще усвідомлювати власні вади, більше зосереджуватися на боротьбі зі своїми недоліками та перетворенні слабких сторін на сильні. Люди цієї традиції менш схильні вважати, що потрібно обов’язково негайно ділитися з усім світом кожною думкою, емоцією чи досягненням… Люди, які так живуть, вірять, що характер не є чимось природженим чи тим, що виникає мимовільно. Щоб виховати характер, потрібні зусилля і майстерність. Він вибудовується не лише завдяки самообмеженню і труднощам. Його також лагідно виховують любов і радість… Жодна людина не здатна навчитися володіти собою без сторонньої допомоги…, щоб раз у раз перемагати егоїзм, гординю, жадібність і самообман. Кожному потрібна рятівна допомога ззовні - з боку сім'ї, друзів, попередників, правил, традицій, інституцій, взірців, а для віруючих — від Бога». Унаслідок зсуву до «Великого Я» змінилися вихідні уявлення про людську ідентичність, згідно з якими наше глибинне «я» — досконале. «Від природи існує хороше істинне „я“, якому можна довіряти, з яким звірятися і встановлювати з ним зв’язок. Особисті відчуття — це найкращий путівник із питань, що добре, а що зле». Від традиції змагання з собою задля відкриття і творення себе кращого відбувається перехід до культу саморозкріпачення, самовираження, самоздійснення і самозвеличення.
Щоб не піддатися антикультурі «Великого Я», потрібно знайти щось більше від себе, чому ти готовий послужити і заради чого жити. Людина не може повноцінно жити без ідеалів, які її надихають, заряджають енергією, заводять. Усвідомлення певного ідеалу може стати моральним джерелом, яке надихне молоду людину, дасть силу чинити добро і ставати доброю. Моралізаторство, що надає моральні інструкції, але не спонукає любити те, що добре, є безсилим допомогти людині в емансипації від себе самої. Іноді треба напружитися і звільнитися від себе, щоб відкрити реальність і нею захопитися.
Тарас Добко
Перший проректор УКУ
Немає коментарів:
Дописати коментар